Анна Леонуенс — прототип героїні фільму “Анна та Король”

 

Актриса Джоді Фостер у ролі Анни Леонуенс

Анна Леонуенс — англійська письменниця, мандрівниця, педагог та громадський діяч. Саме вона стала прообразом для роману Маргарет Лендон “Анна та король Сіама”, а також кількох екранізацій роману.

Художній фільм “Анна і король”, 1999 р.

Всі, хто дивився фільм “Анна і Король”, не зможуть забути цю зворушливу історію про те, як азіатський король, дуже непересічна людина, найняв британську піддану, щоб та керувала школою, спеціально створеною для його дружин та численних дітей. Цей фільм заснований на спогадах Анни Леонуенс під час її перебування в Сіамі, які стали базисом для роману Маргарет Лендон.

Художній фільм “Анна і король”, 1946 р

Фільм 1999-го року, що є рімейком фільму 1946-го року “Анна і Король Сіама”, офіційно заборонений до демонстрації в Таїланді, як “образ, що ганьбить короля Монгкута”, шанованого всіма тайцями.

То хто ж така ця Анна Леонуенс? Наскільки яскравою та неординарною була особистість цієї жінки насправді? Який вплив вона мала на сіамський двір того часу? Чи була романтична пристрасть у стосунках між абсолютним монархом та простою англійською вчителькою, чи це плід уяви автора роману та сценаристів?

Анна Леонуенс (1831-1915), у дівочості Анна Гарріет Едвардс, народилася в Індії в місті Ахмаднагар у штаті Махараштра в сім'ї сержанта Томаса Едвардса та його дружини, дочки лейтенанта індійської армії.

Надалі Анна Леонуенс приховувала своє походження від змішаного шлюбу, щоб забезпечити хороше майбутнє своїх дітей.

Батько помер ще до народження Анни і її мати вийшла заміж за ірландського капрала Патріка Донахью.

У 1845 році старша сестра Анни одружилася з 38-річним Едвардом Джоном Праттом, який служив цивільним службовцем в індійських ВМС. Оскільки шлюб теж був змішаним, то Анна порвала зв'язок із сестрою і навіть через багато років, коли Пратт зв'язався з нею, погрожувала своїм життям, якщо їй не дадуть спокою.

Відносини з вітчимом теж були важкими. Він примушував Анну, як і її сестру, вийти заміж за людину, яка була набагато старша за неї.

У 1847 році сім'я переїхала до Адену, де Патрік Донахью отримав посаду помічника керівника громадських робіт. Там Анна почала навчатися у місіонера Джорджа Персі Баджера та його дружини Марії. Вони виявили схильність дівчини до мов і взяли її з собою у подорож до Єгипту та Палестини.

Наприкінці 1849 року вона з сім'єю повернулася до Індії до міста Пуна і, незважаючи на заперечення матері та вітчима, вийшла заміж за друга дитинства Томаса Оуенса Леоне чи Леонуенса. Після заміжжя вона перервала всі контакти з сім'єю.

Спочатку подружжя вирушило до Західної Австралії (місто Перт), де Анна намагалася відкрити школу для дівчат. Коли це не вдалося, подружжя поїхало до Сінгапуру, потім до Пенангу, де Томас Леонуенс отримав посаду охоронця готелю.

У них за 10 років народилося четверо дітей, двоє з яких померли в дитинстві.

В 1859 чоловік Анни помер від інсульту, залишивши її вдовою.

Щоб утримувати дітей, Анна почала викладати в Сінгапурі, а потім відкрила школу для дітей британських офіцерів. Хоча підприємство не виявилося фінансово успішним, Анна заслужила репутацію хорошого вчителя.

У 1862 році Анна Леонуенс прийняла пропозицію консула Сіама вступити на службу до сіамського короля Монгкута як учителька для його 39 дружин і 92 дітей (виходячи з загальнодоступної інформації — у короля Монгкута було не 68 дітей (як згадується у фільмі, а 92)!

Король хотів, щоб його дружини та діти здобули сучасну західну світську освіту, яку їм не змогли дати дружини місіонерів.

Однак, як пише у своєму коментарі Уоррен: “судячи з листів короля Монгкута, її (Анну) найняли не як гувернантку... а лише як вчительку англійської мови”. 

І наступний уривок із королівського листа тому підтвердження:

“Ми сподіваємося, що... ви докладете всіх своїх сил, щоб навчити англійській... і літературі”.

Анна відправила дочку Евіс вчитися в Англію, сама ж із сином попрямувала до Бангкока.

Актори Джоді Фостер і Чоу Юньфат на на зйомках фільму “Анна та Король” 1997 р.

Зовні король був зовсім не такий гарний, як китайський актор Чоу Юньфат, який виконує у фільмі роль короля. А головне зовсім не такий молодий. На момент зустрічі героїв (а це 1862 рік) їх реальним прототипам було: Анні — 31 рік, Рамі IV — повних 58 років.

Актор Чоу Юньфат і Монгкут, Рама IV — 4-й король Сіаму

Та й суто фізично (якщо судити за портретами) — реальна Анна Леонуенс (на відміну від екранного прототипу, який втілила Джоді Фостер) — справляє враження немаленької жінки, тоді як Монгкут — далеко незначних розмірів.

Отож, у реальність цього любовного союзу віриться не дуже, хоча чого в житті не буває. І в історії також! Але між Анною та королем навряд чи було щось подібне, як описано у фільмі.

Майбутній король, після смерті батька в 1824 році, був змушений піти в буддійський монастир, тому що його батько не оголосив офіційного наступника, а більшість чиновників підтримало його старшого брата Чессадабодіндру (Рама III Нангклао), який, ставши королем, прийняв ім'я Пра Нангклао.

Після смерті брата в 1851 принц Монгкут залишає монастир і стає новим королем Рамою IV. Під час його правління Сіам проводить політику зближення з європейськими державами, уникаючи колонізації Великобританією або Францією, що коштувало королю поступок у торгівлі та території.

У 1855 р. Рама IV був змушений укласти договір з Великобританією, за яким Сіам йшов на значні поступки, включаючи право екстериторіальності для британських підданих. У наступні роки, щоб не допустити посилення влади Великобританії в Сіамі, Рама IV укладає ряд подібних договорів з іншими європейськими державами: в 1856 з Францією, в 1859 з Португалією, в 1860 з Нідерландами, в 1862 з Пруссією, а в 1866 році з Бельгією, Італією, Швецією та Норвегією. Таким чином, Монгкуту вдалося не поступитися політичним суверенітетом Сіаму, ведучи тонку дипломатичну гру на різниці інтересів європейських країн у цьому регіоні. Однак він не зміг протистояти наростаючому тиску Франції і в 1867 майже вся територія Камбоджі переходить під її протекторат.

Під час його правління вплив західного експансіонізму сильно відчувався в Сіамі. Монгкут не лише прийняв західні інновації, а й став ініціатором модернізації Сіаму як у техніці, так і в культурі, після чого його почали називати “Батько науки й техніки Сіама”.

Майже протягом 6 років Анна знаходилася при дворі короля, спочатку як учитель, потім на посаді секретаря-перекладача.

У XIX столітті Сіам продовжував залишатися відсталою, феодальною державою, 90% населення якої становили селяни, які перебували здебільшого в рабстві у великих і дрібних феодалів. На всіх гілках влади процвітала корупція, державна скарбниця була порожня, в країні практично були відсутні комунікації, а єдиним видом транспорту залишався гужовий — вантажі перевозили на волах, запряжених у вози та слонах. Що ж до адміністративного устрою, країна ділилася на 20 провінцій — “міні королівств”, на чолі яких стояли всесильні губернатори, підпорядковувалися, власне, лише собі.

З 1852 року в Сіам приїжджає все більше англійських та американських місіонерів, яких Монгкут наймає як учителів англійської мови для представників королівської династії. Також Монгкут приймає на службу західних знавців військової справи, які мали навчати армію на західну манеру. У цей час у Бангкоку американцем Деном Біч Бредлі було повністю оновлено друковану справу, і через короткий термін побачила світ перша газета Сіама під назвою “The Bangkok Recorder”. Однак місіонери не були такими успішними, коли справа стосувалася релігійних змін.

Незважаючи на подібні зміни, Монгкут не ставив собі за мету докорінно відмовитися від традицій Сіаму. У 1852 року Король видав указ, у якому говорилося, що представники дворянства мають носити верхню одежу при дворі. Справа в тому, що раніше дворянству Сіаму було заборонено одягати будь-який одяг, щоб переконатися у відсутності зброї на їхньому тілі. Знатні люди Сіама завжди зустрічали короля з голим торсом. Ця традиція викликала критику та нерозуміння Заходу, тому Монгкут скасував її.

За часи правління Монгкута значно покращилося становище жінки в Сіамі. Він звільнив безліч наложниць і дав їм можливість знайти чоловіків. Він заборонив примусові шлюби, а також продаж дружин з метою погашення боргів.

Анна хотіла продовжити роботу при королівському дворі, але коли вона перебувала в Англії за станом здоров'я, раптово помер король. Його наступником став його син Чулалонгкорн. Він написав Ганні теплий лист із вдячністю, проте не запропонував їй продовжити роботу при дворі.

Народ Таїланду відзначає неймовірну кількість свят як релігійних, так і світських. Однак жодне з них не може зрівнятися з найголовнішим торжеством у житті Таїланду – 23 жовтня – Днем Його Величності короля Чулалонгкорна, Рами V.

Король Сіама Рама V народився 20 вересня 1853 і отримав ім'я Чулалонгкорн. Його батько, король Монгкут (Рама IV) — один із найосвіченіших монархів за всю історію Сіаму — прагнув дати своїм дітям, особливо наслідному принцу, широку освіту, у тому числі познайомити із західноєвропейською цивілізацією, загрозу колонізації з боку якої він чудово усвідомлював. Тому з раннього дитинства принца Чулалонгкорна готували до ролі монарха у тому числі й вчителі-європейці. 

Бачачи майбутнє своєї країни у освіченому, мудрому управлінні, король Монгкут постарався навіяти ці ідеї та свого сина.

В 1867 году король в сопровождении принца предпринял путешествие на Малайский полуостров, где в торфяных болотах оба подхватили малярию.

Король Монгкут помер 1 жовтня 1868 року, а п'ятнадцятирічний Чулалонгкорн мало не пішов за ним.

На щастя, юний спадкоємець видужав і 11 листопада того ж року був коронований. Через такий молодий вік нового імператора протягом п'яти років Таїландом керував регент. А тим часом юний монарх закінчував свою освіту, здійснюючи подорожі сусідніми з Сіамом країнами, щоб познайомитися із сучасним досвідом державного управління.

У перший рік царювання Чулалонгкорн відвідав Індію, що тоді перебувала під британським пануванням, і острів Яву, що була частиною голландських колоній. 16 листопада 1873 року він знову був коронований вже як повноправний володар країни під ім'ям Рами V. Молодий король був захоплений ідеєю реформування королівства, і в цьому він став гідним продовжувачем політики свого батька, під час правління якого Сіам уже став на шлях відновлення державного устрою та економіки.

На початку 1870-х років Чулалонгкорн здійснює ще низку поїздок до сусідніх країн — британських колоній, де вивчає досвід європейського державного устрою на східному ґрунті. Все, побачене ним у великих адміністративних центрах, таких, наприклад, як Калькутта, Делі чи Бомбей, послужило джерелом ідей щодо методів модернізації рідного Сіаму.

Після відмови продовжити контракт сіамським двором, в 1869 Анна Леонуенс їде в Нью-Йорк і опубліковує в Бостонському журналі “Atlantic Monthly” спогади про свої подорожі. Пізніше їх було видано двотомними мемуарами. Ця книга принесла їй популярність та звинувачення у сенсаційності. У спогадах вона критично розглядає придворне життя сіамського королівського двору. У Таїланді її звинувачують у перебільшенні її щодо короля Монгкута.

Анна Леонуенс була феміністкою і вважала приниженим становище сіамських жінок. Вона вважала, що хоча король Монгкут і був освіченим правителем, але він не хотів змінювати такі звичаї, як практика багатоженства (офіційно багатоженство було скасовано в Таїланді тільки в 1921) і простягання перед королем.

У 1873 року у книзі “Любовний роман у Гаремі”, заснованої на придворних плітках, вона стверджувала щодо страти однієї з наложниць короля Туптим. Леоноуенс розповідає про те, як король Монгкут ув'язнював тих дружин, що втратили його прихильність, у підземні темниці, розташовані під Великим палацом, і запевняє, що на її очах піддали публічній тортурі і спалили дружину Туптим і жерця, в якого вона закохалася.

Проте, за словами Вільяма Уоррена, “ніяких підземних в'язниць не було ні у Великому палаці, ні де б там не було ще в Бангкоку... та й не могло бути в цьому рідкому ґрунті... Не було тут також жодного публічного спалення, а якщо й було, то воно вислизнуло від уваги всіх інших іноземців, які там жили, багато з яких залишили спогади про ту годину”.

Багато критиків піддали сумніву цю історію, а нинішня принцеса в 2001 році заявила, що Монгкут 27 років боровся за владу і він ніколи не став би карати наложницю, оскільки це не буддистський шлях. Крім того, Туптім стала дружиною короля Чулалонгкорна і є її бабусею.

У сіамської буддійської традиції ім'я Монгкута поставлено в один ряд з іменами великих королів — покровителів буддизму: Лі Тхаї в Сукотаї; Тайлока, Сонгтхама та Боромакота в Аютії. Мало хто з сіамських монархів виявлялися настільки тісно пов'язаними з буддійською чернечою громадою, і, принаймні, ніхто з королів Сіаму не пробув так довго в монастирі, як Монгкут.

Багато разів принц — чернець Макуто Бхіккху (майбутній король) — пройшов пішки країну, ходив від села до села, одержуючи милостиню від віруючих. У цих поневіряннях він побачив справжнє життя сіамців, зрозумів проблеми, що стояли перед чернечою громадою і перед країною в цілому. Монгкут пізнав багато з минулого свого народу, відвідав релігійні та історичні пам'ятки країни.

У 1883 р. у руїнах Сукотаї знайшов стеллу Рама Камхенга — перший пам'ятник тайської писемності, пам'ятник тайської історії кінця XIII в. Монгкут виявив так само і напівлегендарний “камінь закону” Рами Камхенга і перевіз його в Бангкок, де “камінь закону” був включений до реліквій, що використовуються при коронації.

Спочатку (1824 р.) Монгкут прийняв постриг у ченці в монастирі ват Саморай, і протягом 7 років зробив цей монастир своєю обителлю. Тут у ченців араннавасі (лісових ченців) він навчався медитації і продовжував вивчення канону, успішно витримав іспити аж до 5-го “палійського ступеня”. Тут же було зведено у високе чернече звання.

Про освіту та культурний кругозор Мангкута говорив той факт, що, крім пали і санскриту, він вивчав лаоську, кхмерську, в'єтнамську, монську, бірманську, малайську та хінді. За допомогою місіонера Паллегуа Монгкут опанував латину, а згодом і англійську.

Став одним із найбільш високоосвічених членів санґгі*, принц-монах відчував глибоке розчарування через невігластво багатьох послушників та відсутність внутрішньої дисципліни в чернечій громаді.

*Санґга або самґга — термін санскриту та палі, що може перекладатися як асоціація, спільнота або громада зі спільною метою чи поглядами. Зазвичай термін вживається виключно щодо груп буддистів та джайнів

У 1833 р. Монгкут з групою друзів повернувся у ват (храм) Саморай, і тут після відповідних церемоній була створена нова санґга Дхаммаютнікая (“Ті, хто слідує Дхаммі”).

У січні 1837 р. Рама III призначив Монгкута настоятелем монастиря Бовоннівет, де він провів 14 років.

Під керуванням Монгкута ват Бовоннівет, з невеликого монастиря з п'ятьма ченцями, перетворився на найактивніший осередок буддизму в Сіамі XIX початку XX ст. Монастир став центром палійської освіти у країні. За правління сина Монгкута Чулалонгкорна, послідовники Дхаммаютники були офіційно визнані окремою школою в сіамському буддизмі.