Сайґьо - японський поет

Сайґьо (яп. 西行, сайгьо; 1118—1190), Сайґьо Хосі (яп. 西行法師, хо:сі — чернече звання), справжнє ім'я - Сато Норікійо (яп. 佐藤義清, Сато: Норікійо) - японський поет рубежу періодів Хейан і Камакура, один з найвідоміших і найпопулярніших авторів віршів-танку. Походив зі стану самураїв та заможної шляхти, далеких родичів впливового клану Фудзівара. Батько майбутнього поета належав до роду аристократів Сато, мати походила з роду Мінамото. Народився у м. Кіото 1118 року. При народженні отримав ім'я Норікійо. Час творчості Сайґьо співпав з трагічним для Японії періодом боротьби кланів служивого дворянства (самураїв) з ​​палацовою аристократією, що призвело зрештою до формалізації влади імператора та встановлення тривалого періоду правління військових диктаторів (сьоґунів). Ситуація країни була важкою, селяни, виснажені численними поборами, масово ставали під прапори самураїв, в Японії панували хаос і невпевненість у майбутньому. Сато Норікійо в той час служив на почесній посаді в Північній варті імператора Тоба, що відійшов від справ, і був у центрі всіх подій. Очевидно, саме близька розруха, загибель та лиха родичів і друзів підштовхнули майбутнього поета стати ченцем-відлюдником під ім'ям Ен'ї (яп. 円位) і піти з державної служби (за деякими даними, Сайґьо при цьому залишив дружину та дочку).

Взявши псевдонім Сайґьо, що означає «подорож на Захід», став бродячим ченцем і подорожував по різних місцях: у 1144 році до гори Курама (сучасний регіон Тохоку), у 1149 році — до гір Коя (сучасна префектура Вакаяма), 1168 року — до Сікоку, 1177 року — до провінції Ісе. Але найвідоміші його довгі численні поетичні подорожі на північ Хоншю, які пізніше надихнули Мацуо Басьо у його літературному щоденнику Оку-но Хосомічі.

Під час цих подорожей у 1170-х роках затоваришував з урядовцем й поетом Фудзівара но Садаїе, з яким познайомився в Камакурі. У 1186 році повернувся до гір Коя. Помер у храмі Ґірокава у провінції Каваті.

Творчість

Поетичний доробок Сайґьо налічує близько 2000 віршів, 94 з них увійшли до антології Шін Кокін Вакашю. Серед його власних збірок найвідомішою є «Гірська хатина» (山家集, さんかしゅう). В його поезії були дві теми: муджьо – неприв’язаність до всього сущого, інджьо – відлюдництво. Поезія позначена філософською глибиною. В той час як Кокін Вакашю була зосереджена більше на суб'єктивному досвіді, грі слів і елегантному їх підборі, то Шін-кокін Вакашю, яку формували поезія Сайґьо і поетів схожого стилю, була менш особистісна, мала менше дієслів, а більше іменників, не мала інтересу до гри слів, дозволяла повтори, за характером була більше меланхолійною, навіть песимістичною. Сайґьо зосереджується не лише на моно-но аваре, але також на сабі (самотність) і канаші (сум). І хоча Сайґьо був буддійським монахом, він був прив'язаний до світу (брав участь у поетичних турнірах) і до краси природи.

Сайґьо про поезію

«Коли приходив монах Сайґьо, він любив поговорити про поезію. Він говорив: "Квіти, зозуля, місяць, сніг - все, що манить нас, - порожнеча, хоча заповнює очі і вуха. Але хіба вірші, що народилися з неї, не істинні слова? Коли пишеш про квіти, не думаєш же, що це насправді квіти... Коли говориш про місяць, не думаєш же, що це насправді місяць... От і ми, слідуючи внутрішньому поклику, складаємо вірші. Впаде червона веселка, і здається, ніби порожнє небо забарвилося. Засвітить ясне сонце, і здається, ніби пусте небо сяє. Але ж небо саме по собі не забарвилюється і саме по собі не сяє. От і в моїй душі, як у порожньому небі, різні речі забарвлюються в різні тони, не залишаючи сліду". (з "Біографії Мьое", записаної його учнем Кікай)».

Ох, якби у нашому світі

Не ховався у хмари місяць,

Не облітали вишні!

Тоді б я спокійно жив,

Без цієї вічної тривоги...

Місяць над зимовими лугами

Місячне прекрасне світло,

Коли виблискує розсип роси

На вишневих квітах

Але сумний цей місяць

Над зимовим зів'ялим лугом.

Пори року. Осінь.

Скажіть, навіщо

Так себе виснажив я

Сердечною тугою?

Чи не від моїх скарг

Осінь дедалі темніє?

У серці закарбуй!

Там, де біля тину

Слива пахне,

Випадковий перехожий йшов,

Але завмер і він, скорений.

🌿🌿🌿

Склав у перший ранок весни

Закінчився рік.

Заснув я в тузі очікування,

Мені снилося всю ніч:

"Весна прийшла". А вранці

Здійснився мій віщий сон.

🌿🌿🌿

Коли я милувався квітами на зорі, співали солов'ї

Справді, вишень квіти

Забарвлення своє подарували

Голосам солов'їв.

Як ніжно вони звучать

На весняному світанку!

🌿🌿🌿

Як сумно,

Що доводиться прощатись

З вишневим білоцвітом!

Я вже звик

Щодня красою квітів милуватись.

🌿🌿🌿

Не стану я їй душу відкривати,

Щоб потім не страждати,

І себе

За щирість та відвертість

Не картати.

🌿🌿🌿

 

Тебе я і в розлуці

Не забуду!

Твій світлий образ

Місяць в небесах

Мені щоніч нагадувати буде.

🌿🌿🌿

 

Хоч ми й не домовлялись,

Я чекаю

Тебе щоднини! —

Підганяю ніч,

Поквапитися ранок закликаю.

🌿🌿🌿

 

Яка холодна!

Сердиться ще й досі?

Та дорікать не стану,

Бо колись

Були ми з нею незнайомі й зовсім!

🌿🌿🌿

 

Стояла у минулому в саду

Сосна маленька…

Нині її крона —

Вже в піднебессі,

Де вітри гудуть.

🌿🌿🌿

Якщо реальність визнає́ться нами

Лиш як «уява»,

То чому ми сни

Вважаємо не дійсністю,

А «снами»? 

🌿🌿🌿

Цей рік минає 

Заснули у чеканні всі 

Ті сни я знаю, 

Весна приходить уві сні 

Я світ чекаю...

🌿🌿🌿

 

У кожних воріт 

Стоять молоді ялинки... 

Святкування! 

У кожній фанзі свічки... 

Весну чекаймо!